Закарпатська область, Рахівський район
Косівсько – Полянська загальноосвітня школа І-ІІ ст.. №2
Нарис – опис села
Косівська Поляна
Авторська група:
учні 7 класу Косівсько – Полянської ЗОШ І-ІІ ст..№2
Рахівського району, Закарпатської області
члени гуртка „Юний еколог”
Керівник групи: вчитель географії та біології Косівсько – Полянської
загальноосвітньої школи І-ІІ ст.. №2
Брехлійчук Юлія Георгіївна
Анкета
- Село Косівська Поляна;
- Лежить вздовж річки Кісви, правої притоки Тиси, що бере свій початок з озера Орать, яке розташоване на полонині Герешаска, за 47 км від Рахова. Село знаходиться за 9 км від автомагістралі Ужгород – Рахів. Воно розташоване на висоті 414 – 416 метрів над рівнем моря. Координати населеного пункту 48° 15' північної широти та 26° 06' східної довготи. Косівсько Поляну з усіх боків оточують мальовничі гори, найвищі з них – Кобила (1117 м), Лисина (1374 м), Явіря (1200 м), Згарь (1100 м). В урочищах Кудрявий, Тирса, Лопухи, Лапищі, Гадячий йде активна розробка лісу. На полонинах Урда, Флантус, Думен, Герешаска влітку люди випасають худобу та збирають яфини.
Косівсько Поляна розташована у сприятливих кліматичних умовах
Свидовецького масиву Карпат.
3. Село Косівська Поляна підпорядковується Рахівській районній раді.
Вступ
Загадковим і водночас цікавим є походження нашого села. Село Косівська Поляна веде свій родовід з середини ХVІІ ст. про це свідчать записи в інвентарних книгах Габсбургів. Є декілька версій утворення і заселення села. Згідно однієї – поселення тут заснували торговці сіллю з Галичини, що їздили в Солотвино за сіллю і тут робили перепочинок. Згідно іншої – село заснували втікачі від поміщицької сваволі з Косова Івано-Франківської області. Понад 300 років тому втікачі йшли горами, рятуючись від панської неволі, переслідувань і утисків. Вони дійшли до невеликої місцинки, де була чиста вода, м’яка трава, сонячна поляна. Тут вони і оселилися. Перші поселенці носили прізвища Гнатюки (у нас прижилося Ігнатюк), Ворохти (з села Ворохта), Воронюки (з села Воронятка), Басараби (з Бесарабії). Найбільш типовими прізвищами для села є Лембаки, Охвати, Митрюки, Микуляк, Куриляки, Костилі, Штефанюк.
Люди давали різні назви місцям заселення. Побачили рівнину, затоплену водою і оточену березами, назвали Березів. Чому там стояла вода? Річка текла вниз і натрапила на своєму шляху на скелі. Вся вода просочитися не могла і затримувалася в долині. Через скелі вода падала вниз і далеко було чути її гул. Це місце і зараз називається Гук. З часом рівнина осушилася, берези вирубали, а люди заселили цю територію. Назва Березів збереглася і до нині. Люди почали поселятися і в Аршині, боячись, що Гук прорветься і їх затопить. Тут була збудована невелика церква, декілька хат, недалеко є впадина, яка носить назву Чумник. Там знаходився цвинтар, на якому ховали людей, що померли від чуми та інших інфекційних хвороб. В ті часи смертність була дуже високою. Причиною тому були відсутність медичного обслуговування, важкі умови життя, неврожаї, голод. Неврожаї 1811 – 1813 років привели до поширення інфекцій, важкого голоду
Важким тягарем для селян був церковний податок, селяни безкоштовно працювали на церковних землях. Кріпосний гніт, голод, хвороби зумовили загострення класової боротьби. Селяни створювали загони опришків. Були відомі загони Олекси Довбуша, Кокоша, Полянина, які ходили околицями Косівської Поляни. Свідченням цього є народні перекази про Банські гори, де ніби-то заховані Довбушеві скарби, а також про гору Кобилу, де люди бачили коня з бесагами, в яких було золото опришків.
У ІІ половині ХІХ століття в Косівській Поляні добували залізну руду, яку доставляли на завод у Кобилецьку Поляну(сусіднє село).Місце, де добували руду, називалося Рударня. Ця назва збереглася і донині. Інтенсивно розвивалася лісозаготівля. Але діюча на той час Угорська влада по-хижацьки вирубувала праліси.
В пошуках кращої долі і заробітку десятки людей виїжджали в Галичину, Буковину, Трансільванію, Канаду, Америку.
Сучасний стан
За підсумками Всеукраїнського перепису населення 2003 року у селі проживає 4221 житель, із них 2063 чоловіки, 2158 – жінки. Станом на 2008 рік населення села – 4230 осіб. За останні роки спостерігалася депопуляція - помирало більш людей, ніж народжувалося, але у 2005 році ситуація змінилася на краще – народжуваність пункті 1335 дворогосподарств, 1300 будинків.
Невпізнанно змінилося село в останні десятиліття. Воно розширилося, прикрасилося новими будинками, асфальтовою дорогою, торговельним і культурним комплексом. У селі працюють загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1, загальноосвітня школа І-ІІ ступенів №2, школа І ступеня, 2 лікарські амбулаторіі, лісництво, відділення зв’язку, 3 бібліотеки, 1 фельдшерсько-акушерський пункт, 2 аптеки, 2 дитячі садки, 2 будинки культури. У розпорядженні жителів села стаціонарний та мобільний зв’язок.
Окрасою села, духовним центром Косівської Поляни є велична споруда Петро-Павлівської православної церкви. Зводився храм у 1935 – 1937 роках за проектом ужгородського інженера Еміліяна Егреші. В 1936 році, на свято Вознесіння, висвятили бетонну основу. Для побудови стін використали 20 вагонів цементу, 4 вагони арматури, 130 тисяч цегли, 100 кб.м. тесаного каменя (для фундаменту), понад 150 кб.м. дошки та багато іншого матеріалу.
Велику радість мали місцеві мешканці, коли в день святого Михайла, на 34-метровій вежі був встановлений великий дзвін, який творив незабутню музику. Цей 800-кілограмовий дзвін виготовила фірма «Акорд» за 22 000 чеських корун з дозволу єпископату та благословення пароха Йосипа Микити. Згодом були встановлені водостічні труби, дубові віконні рами, парадні вхідні двері, всю підлогу церкви виклали керамічними плитами.
12 липня 1938 року у день святих апостолів Петра і Павла греко-католицький єпископ Олександр Стойка урочисто освятив нову церкву. Понад 500 вірників приступили до святого причастя.
Стіни та куполи церкви вражають бездоганною живописною технікою, глибиною розкриття біблійних образів та осягненням розмаїття людських почуттів, багатством кольорів, життєствердним пафосом.
Значні для села історичні події
У 1921 році в селі Косівська Поляна було організовано товариство «Просвіта». Його очолив Степан Швед, виходець з Галичини. Він уперше створив у селі народну школу на державні кошти (до цього часу діяла церковно-приходська). В орендованому приміщенні товариство «Просвіта» відкрило читальню. При ній працювали: драматичний гурток, хор, курси кулінарії, читалися лекції. Понад 170 членів мало товариство «Просвіта» у 1936 – 1939 роках. Особливо бурхливо діяла «Просвіта» у 1937 – 1938 роках, коли дедалі розгортався рух за утворення Карпатської України. Гуртківці ставили на сцені в школі п’єси Майстерно виконували ролі Василь Ігнатюк, Федір Яцюк, Василь Федоряк, Юрій Басараба, Федір Рощук, Василина Ігнатюк, Василина Федоряк.
Після трагедії Карпатської України, яка сталася 15-16 березня 1939 року, товариство «Просвіта» перестало діяти. Активісти «Просвіти» переслідувалися Угорською жандармерією.
Кілька місяців був у катівні в угорському місті Ніредьгазі активіст «Просвіти» дипломований різьбяр Василь Ігнатюк. 19 односельчан – просвітян емігрували в Радянський Союз. Але там їх погнали в табори ГУЛАГів за нелегальний перехід кордону. Із них повернулися лише одиниці.
За Полярним колом у мерзлих болотах на тяжких роботах загинув Олекса Брехлійчук, який у 1936-1938 роках очолював товариство «Просвіта» у селі. Лише 40 кілограмів важив, як повернувся у 1947 році до рідної хати, активіст Косівсько-Полянської «Просвіти» Федір Рощук, відбувши каторгу в Архангельській області.
Мешканці села Попович Олексій, Тафійчук Іван воювали в лавах Січових стрільців, які захищали Карпатську Україну. На Красному полі поклав свою голову член «Просвіти» - студент учительської семінарії, яка перебралася з Ужгорода до Севлюша (Виноградова) – Василь Штефанюк. 23 жовтня 1949 року у присілку Березів, урочищі Потоки, були розстріляні січовики Андрій Грицак, Михайло Молдован, Михайло Шведюк. 23 липня 1996 року на місці їх загибелі був встановлений дубовий хрест. На реквіємі-пам’яті був присутній народний депутат України, Голова Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл, який низько вклонився світлій пам’яті українських патріотів, що загинули за незалежність матері-України.
У роки ІІ світової війни жителі Косівської Поляни воювали у складі військової частини Л.Свободи. на фронті загинуло 27 наших земляків. У центрі села встановлено обеліск Слави.
Село Косівська Поляна було звільнено від фашистських загарбників 16 жовтня 1944 року.
26 грудня 1948 року в селі був створений колгосп імені ХІ з’їзду ВЛКСМ. 17 середняків та наймитів почали колективно трудитися на землі. Першим головою колгоспу був Басараба Дмитро Іванович. Першими вступили в колгосп Штефанюк Євдокія, Химчук Євдокія, Мойса Марія, Юращук Дмитро, Ковбаснюк Павло, Химчук Іван.
25 березня 1990 року в селі був створений осередок Народного Руху України, очолив його Юрій Липчак. У 1990 році за рішенням сесії сільської ради села Косівська Поляна вперше на щоглі в центрі села було встановлено синьо-жовтий прапор України.
Видатні постаті села
Уродженцем Косівська Поляни є народний поет – коломийкар В.О.Піпаш – Косовський.
Василь Піпаш – Косовський народився 17 грудня 1922 року в селянській родині в Косівській Поляні, яка в роки визвольних змагань нашого віку була П’ємонтом українства в Карпатах, своєрідним центром боротьби за українську державність. Дитинство та юність сільського хлопця, нині одного з найвидатніших в краї поета і письменника, фольклориста і журналіста, проходили серед гордих, працьовитих і вільнолюбних гуцулів.
Неповторні Косівськополянські вишивані сорочки, кептарі, рушники, ліжники й килими. У селі багато ви9ивальниць. Серед них особливою майстерністю вирізняються Є.Бобрюк, В.Ворохта, А.Куриляк. А ще в Косівській Поляні ви можете будь – коли придбати новенький полонинський реманент, зокрема, деревяний бондарський посуд, виготовлений І.Куриляком та І.Химчуком.
Список використаної літератури та архівних документів:
- Фотоальбом – книга „Гуцульська Рахівщина”
- Заставецька О.В. та ін. Географія Закарпатської області – Тернопіль, 1996
- Карпатський заповідник – Ужгород, 1982
- Географічна енциклопедія України – 1 том: Київ, 1989, 2 том: Київ, 1990
- Шкуро О.А. На допомогу вчителю географії. – Рахів, 1994
- Пелипейко І. Мій рідний край. – Косів, 1998
- Шкуро О.А. Цікаве краєзнавство. – Ужгород, 1998.
Додатки
Легенда села Косівсько Поляна
Село Косівсько Поляна веде свій родовід з середини 17 століття.
Колись, у далекому Косові, що на Франківщині, люди жили у панській неволі. Їх оточувала мальовнича природа і щороку вони там збирали багатий урожай, але не помічали цього, тому що змушені були віддавати великі податки панам, ходити на панщину. Справжнім горем для тих сімей, де виростали юнаки була армія. Їх забирали на 25 – річну службу до армії. Коли батьки відправляли своїх дітей, вони оплакували їх, як померлих, адже після повернення не всі заставали в живих своїх батьків. Так – от троє юнаків вирішили тікати з Косова, щоб уникнути цього.
На волах, з деякими пожитками однієї місячної ночі вони вирушили в далеку дорогу. Довго їхали. І якось зупинилися трохи спочити на природній полянці. Вони помітили, що тут родючий грунт, гарна природа, чиста вода і вирішили тут осісти на деякий час. Назвали місце поселення Косівською Поляною, тому що перші поселенці – з Косова, а річку - Кісвою.
Водоспад, що неподалік назвали Гуком, а місце, де вони поселилися, люди з Косова називають Аршицею. Тут була збудована дерев’яна церква, про яку згадується ще у 1751 р. Вода до водоспаду виткала з великого ставу і з шумом падала вниз. Місце, де колись був став, тепер називають Ставищі.
А декілька років тому, у зв’язку з природним явищем зсувом, називають ті місця Оповзь.
Походження назв урочищ села Косівська Поляна.
Серед високих привабливих гір Карпат розкинулося наше мальовниче село Косівсько Поляна, вздовж якого протікає річка Кісва . До села примикають присілки: Ялинка, Березів, Банський:
Ялинка, Березів – назва цих місць пов’язана з великою кількістю порід дерев, щ о росли тут. Зокрема в Березові росло багато беріз, а в Ялинці – ялин;
Завій – кажуть, що у цій місцевості дуже віяли вітри, поскількив вона знаходиться більш – менш на рівному місці, тому назва пов’язана саме з цим місцем яке тут було найбільш відчутне.
Зателики – колись ця місцевість була розділена на два телики, наділи землі. Тому люди казали, що живуть за теликом попереднього господаря.
Банський – ще до цього часу залишися сліди бань, тобто глибокі ями, де за переказами людей добували золото, вапно, або руду. Саме звідси походить назва цієї місцевості.
Ігровищі – зі слів людей у цій місцевості бачили часто нявок, які бігали, скакали, співали, проводили різні ігри. З тих пір цю поляну називають ігровище.
Лисина – назва гори лисина пов’язана з її початковим виглядом. Довгий час вона не була покрита лісами. І тепер деяка частина цієї гори „лиса”.
Легенда про Косівські гори!
Років 200 тому, а може й триста на горах, що між Лугом, Косівсько Поляною і Діловим була полонина. Влітку там випасалася худоба, бичків сільських багатіїв. Власником полонини був мадярський піп.
Одного разу в посушливе літо, коли на пасовищі геть висохла трава, а земля стала голою і вівчарі переганяли худобу з місця на місце у пошуках паші.
Побачили вівчарі незвичайне джерело, що пробивалося зі скелі. З джерела текла сонячно – гаряча вода і спадаючи на землю, твердла, ставала грудками.
Набрали вівчарі тих блискучих грудок гралися ними. А восени, коли зігнали овець до попівського маєтку, прихопили їх із собою.
Побачив піп у вівчарській майстрині сонячні камінці та й питає:
Звідки їх маєте?
Се текло долів скалою, панотче, як вода, - пояснив наймолодший із вівчарів. А внизу твердли. Ми набрали для забави...
Це ж золото! – вигукнув піп. Золото се дурні. Пастухи не знали, що таке золото, а ні для чого воно, ні що з нього роблять.
Тому не виявили здивування.
Проведіть мене туди й покажіть, де воно тече – настоював піп. Але тієї осені в гори пізно було йти, бо випав великий сніг. Ледве дочекався піп весни. Тільки почав сходити з гір сніг, повели вівчарі панотця на полонину до незвичайної скали.
Золотих каменів була багато. І піп наказав визбирати їх до останнього і йому віддали. Ще й сам жадібно збирав.
- Треба шукати ще! – наказав.
- Тут буде баня...
Піп не знав, як сказати це по-народному, лише по мадярською мовою, що означало „кар’єр”.
Як баня, то баня, - мовили вівчарі. Всю скалу перебили, всю землю перерили луги, знайдене золото панотцеві віддали, бо так знали, що лише святий отець має право на ці блискучі камені, бо йому належала тут вся земля.
Коли золота уже не стало, піп дав засадити полонину смереками й ялинами, аби ніхто не шукав на ній золота. Тепер там шумлять густі ліси. А люди називають ті гори Банськими. Бо там була баня – кар’єр. Василь Піпаш Косівський
Коломийки про село Косівська Поляна
А Поляна файне село
Тай гори зелені,
А в Поляні добре жити
Тай люди веселі А Поляна, Поляночка
Файне селечко.
Полонина недалечко
Та ще й озеречко
Ой Поляна файне село
Поляна зелена
А в Поляні файні хлопці
Та й вода студена
Та Поляна красне село
Мало на горбочку
Там мале й велике
Носить вишиту сорочку
Та накладу ватерочки
На й ся дими курять
Та лей піду із поляни
Най ся люди журять
Якби ми ці співаночки
Файно не співали
Косівсько и Поляночка
Хосни з нас не мала
А у Апші дівки слабиці,
А в Лузі – недужі
Ходіть, хлопці, у Поляну
Там дівки, як ружі.
Та Поляна рідне село,
Будем тя любити,
Працювати й шанувати
І весело жити.
Легенда „Трембіта”
Жив на Гуцульщині чудовий майстер. Був це старий чоловік: сивий, як присніжена полонина, у зморшках, як у борознах поле, горбатий від постійного сидіння. Дружини і дітей не мав. Одна розрада була у нього майстрував інструменти на яких можна було грати веселі і сумні пісні, мелодії. Чимало їх виготовив старий гуцул за своє довге життя. До нього приходили багатії, купували інструменти. І хліб і одяг давали. Було що й золото пропонували. Одного разу до майстра прийшли три легіні, - вівчарі з далекої полонини.
- Дідусю дорогий, - звернулися вони, - зробіть для нас березівку.
- Ой, синочки любі! – аж сплеснув старий долонями від здивування. – Та як же так: одну на трьох! Чому не кожному!
Вівчарі переглянулись, схилили голови.
- Ми, вуєчку, дуже бідні, - почав старший, - і не маємо за що кожному придбати... Лишень на одну роздобули грошей.
- А грати так дуже хочеться – не повірите, - додав середульший. – та й звір тікатиме від нашої отари...
- Не посваритесь на ній? – усміхаючись, запитав старий. Коли майстер дізнався, що парубки йшли до нього кілька діб, щоб мати березівку, порадував:
- Гаразд, любенькі, зроблю для вас таку, якої ще нікому не лагодив. Тільки нескоро вона буде. Аж весною...
Всю осінь і зиму майстрував гуцул трубу. Була вона не з березової кори, а з молодої ялинки. Розкраяв він деревце на дві половини, вижолобив середину. Дев’яносто дев’ять днів – уранці і ввечері – змазував їх овечим маслом, щоб не жолобились, не пропускали повітря, не набирали вологи. Відтак половинки склеїв смолою, щоб міцно трималися. Та яворове денце прилагодив.
Коли труба-яличинка була готова, майстер запросив до себе церковного дяка (тільки він у селі був письменний) і прохав написати на інструменті прізвище майбутнього власника. Та коли дяк спитав: „Для кого?”, старий вдарився по чолу: забув спитати прізвище вівчарів.
- Таж вони три брати, - картав себе старий. – І як мені не прийшло в голову хоч в якого дізнатися...
Дяк, видно, був не з дурних:
- Не журіться, куме, так і напишемо: „Трем братам” вивів він вугликом на ялині. Потім майстер по написаному розпеченим на вогні залізцем випалив букви. Здалека їх видно було – такі гарні, ви цифровані. Весною, коли полонини почали зеленіти і на них стали виганяти худобу, до старого гуцула прийшли брати за трубою. Як домовились. Коли дід подав їм інструмент, не повірили, що він для них: такого вони ще ніде і ніколи не бачили. Труба була зроблена не з березової кори, а з деревцяти, гарно вирізьблена. Та ще й з написом. А як вона грала – вигравала!
* * *
Три брати – вівчарі щасливі поверталися з трубою-яличинкою на свою далеку полонину. Проходячи через села, вони грали: веселої, радісної, тужливої... По всій Гуцульщині рознеслася звістка, що три брати мають чудо – інструмент, якого ще ніхто не мав. Кожен з верховинців хотів подивитися на нього, доторкнулася до співучого дерева, на якому було вирізьблено дарчий напис „Трем братам”, „Трем братам”, „Трем братам”, „Трем братам” – неслися слова по селах і полонинах, їх хтось прочитав, а потім передавав з уст до уст. Від цього „трем братам” і пішла дещо спрощена назва гуцульського сигнального і музичного інструмента – трембіта.
|